2014 рік. Як Новопсковський район встояв перед “новоросією”

До 5-ї річниці захоплення Криму та нашої області росіянами, вирішив написати, як проходили ті події у нашому Новопсковському районі. Хочу наголосити на тому, що ця розповідь про те, як  бачив своїми очами та сприймав те, що відбувалося навколо.

Новопсковський район на початку весни 2014 року повністю віддано під керування регіоналів з горсткою комуністів. Запеклий регіонал Чернявській, голова районної ради, з переважною більшістю депутатів майже царював в районі (мешканці Новопсковського району ще пам’ятають зібрання у районному будинку культури, коли Єфремов привселюдно вручив папку Чернявському і сказав: «ось тут всі скарги та заяви на тебе, розбирайся!» Лебедєв, тоді ще голова Новонсковської районної адміністрації, по сумісництву депутат Луганської обласної ради (саме той ради, яка своїм рішенням звернулася до Росії за допомогою). Так, як раніше призначення на керівні посади комунальних установ проходили без конкурсів, людей призначали рішенням голови райради та більшістю депутатів, таким чином ми мали лояльних, повністю підконтрольний головних лікарів, директорів шкіл, головних редакторів газет і т.д.

На початку весни Крим вже було захоплено, і ця хвиля «недаволених» почала переходити в Луганську область, вона пройшлася від Харкова  до Одеси, але зачепилася у Луганську та Донецьку, надто сильно пропиталася чорнотою наша область.

Моя історія почалася із розмови з сусідами, коли ми в черговий раз зібралися комусь допомогти, а політичні теми на тлі майдану були на той час дуже гарячими.

  • Ви що, не бачите? Крим захопили, в Луганськ все переходить, по всій Україні люди виходять з прапорами, щоб показати, що вони бажають жити в Україні, треба і нам виходити!
  • Та ти що! Вони там всі «проплачены», брехня то усе, українські канали брешуть.
  • Якщо я вийду у суботу з прапором України, ви мені що, теж будите казати, що я «проплачений»?
  • Давай, посміялися вони!

Я пішов на ринок, купив прапор України, вся моя рідня була готова вийти, зустрів декілька знайомих, які теж дали згоду. Думаю 20 чоловік буде, і то добре. Пішов до Новопсковської селищної ради, написав заяву на проведення мітингу, де зустрів повну підтримку в особі Бондаря О.О. та Латишевой Л.А, вони навіть сказали що теж прийдуть. Після пішов по всім організаціям, зпершу до середньої школи, де зустрів Ткач В.І. Вона сказала: «Ну звісно, вийду, візьму самий великий прапор». Далі був Новопсковській районний суд, голова суду Потапенко Р.Р. зазначив, що повністю підтримує захід, збере колектив та обов’язково об’явить про акцію. Новопсковській районний суд залишався з перших днів островком української влади на території Новопсковського району, де жодного разу не знімався прапор, на відміну від міліції та інших державних установ, та більшість колективу мала чітку позицію. А ще була Новопсковська районна адміністрація, Лебедєва вже не було, забіг кудись, був його заступник Белік С.П., якому я теж розповів про акцію, він мені відповів, що все розуміє і навіть підтримує, але в нього є керівник, якого поки немає, що без нього він нічого зробити не може.

Настала субота, і біля районного клубу зібралося близько 150 чоловік, що дійсно порадувало. Були небайдужі люди в нашому районі, які з прапорами України пройшли по Новопскову. Ще збереглося відео другої ходи

Всього було 3 ходи. Із кожним разом людей ставало все менше, людям почали погрожувати. Якісь бабці нам з балконів волали, що ми фашисти, почалися образи і погрози в інтернеті. В Луганську починалися бойові дії. І кожен з нас на той час ще не знав напевно, залишиться тут Україна, чи ні. Хоча ми на це дуже сподівалися.

Після першої нашої ходи активно заворушися і табір “новоросів”. Тодішніх “героїв новоросії” ви можете побачити ось тут

Цих сук@ тоді було багато: у два рази більше, ніж тоді було нас. Всі, як один, антифашисти, зі стрічками наперевіс, горді та рішучі проти якоїсь хунти.

Вся ця наша біготня була по три рази. В той час «добрі люди» розповіли мені все про мене, навіть того, що і сам я не знав,  хто я, де моє місце, і що буде, якщо я це місто не займу. Те саме я багато дізнався і за людей, котрі вийшли за Україну. Стадо “антифашистів” працювало на славу. Вони, як ті блохи полізли з усіх боків: і в інтернеті, і районній газеті, навіть перестрівали на вулицях. І кожна блоха намагалася вкусити болючіше за попередню.

Потім були так звані кругли столи. Всього 3 рази ми зустрічалися. Два рази на базі Новопсковської селищної ради. Там пофиркали один на одного та розійшлися, чомусь вони мені не дуже запам’яталися. А ось зустріч у Новопсковській районній адміністрації запам’яталась чіткіше.

На той момент будівля СБУ в Луганську вже була захоплена. Наш місцевий комуноригівський бомонд з благочинним московського патріархату звернувся через районну газету до мешканців району. Мовляв, ми з вами, ми за Україну, але проти фашизму, який стрімко на нас насувається. Людям треба, згідно своїх конституційних прав, вийти на референдум і висловити свою думку. Благословили офіційно референдум. Раз вони у газеті таке написали, можна лише догадуватися, що відбувалося поза спинами. Люди, які по 20 років при владі в районі, кожен пов’язаний між собою, відчули небезпеку. Царство руйнується, хоча на той момент у Новопсковському районі вже руйнувати було нічого, комуно-регіонали все розтягли та зруйнували ще до війни, але владу відпускати їм ще якось не хотілося. І тут вірними помічниками виступили саме ті «антифашисти» та частина вірян православних. Церква – це взагалі окрема історія, недаремно усі ті Чернявськіє кумувалися із батюшками, тягали їх на різні зібрання, навіть наш “благочинний” до лав партії вступив та був депутатом районної ради. Руйнувалась монополія на владу, на віру. І люди, які всім цим керували, були м’яко кажучи, невдоволені.

І ось зустріч в адміністрації. Головуючий, заступник голови Новопсковської адміністрації, Белік С.П., голова Лебедєв тоді вже був “на лижах”. Були присутні: начальник міліції, куратор СБУ по Новопсковському району, ще якісь представники силових структур. З правого боку в актовому залі сіли прихильники наворосії: Бай – місцевий водій-таксист, Т. Андрущенко – заступник головного редактора «Перемоги», Аніщенко Тарас – мешканець села Заайдарівка, колись керував комунгоспом, Адарченко – вчитель історії в Осинівській школі, ну і ще з десяток “антифашистів”. Нас було четверо: я, Микола Синянський, Микола Сергієнко, Олександр Бондар.

Белік С.П.: “Ну що, почнемо, ми тут зібралися, щоб не допустити кровопролиття на території нашого району!” І тут виходить Аніщенко Тарас  і починає: “Я депутат луганської народної республіки, в Луганському СБУ на черговій сходці ми написали цей меморандум-звернення до органів місцевої влади Луганської області.” Проволав знайому нам вже пісню про хунту, бандер та фашистів і закінчив ось такими словами: «Ми, депутати лнр, цим меморандумом вимагаємо від місцевої влади здатися, або перепідпорядкуватися нам. Хто цього не зробить – буде знищений». У залі тиша, я сам був в ступорі декілька секунд.

  • “Ти кого знищувати зібрався, Тарас, бля@, мене? Кому перепідпорядковуватися? Ми живемо в Україні, це наша країна та наша земля!”, – пролунало з нашого боку. Кожен з нас чотирьох  відстоював таку позицію.

Тут розійшлися “новороси”: «Ні, це наша земля, тут буде Росія». Далі йде доволі об’ємний набір слів з обох боків, які передавати не хочу. Все це перетворилося на бардак з образами та погрозами, ніхто нікому не здався і не перепідпорядкувався. Але позиції керівника міліції, заступника голови адміністрації, куратора СБУ ми теж так і не почули. Вийшов начальник міліції: «Наша задача, щоб не було правопорушень».

  • Які правопорушення? Подивись, вас вже захоплюють та пропонують здатися.
  • Хто? Та то тобі показалося.

Начальник міліції відразу після цієї зустрічі разом з кількома новоросами в компанії із тодішнім прокурором Соловйовим поїхав виганяти українських військових, які тоді базувалися на базі відпочинку у с. Риб’янцевому. Є навіть стаття у районній газеті з цього приводу.

Їх тоді дуже ніжно та ввічливо “послали” наші військові, які готувалися охороняти вибори президента. Теж саме щось незрозуміле розповів нам і СБУ-шник. Розійшлися ми кожен при своєму, але прапор України залишився майоріти над нашою адміністрацією! Потім було визволення смт.Новоайдару і м. Щастя. Карна справа на Адарченка та Аніщенка, які сьогодні знаходяться у розшуку, мабуть десь знайшли свою новоросію, війна і мільйони біженців, вигнаних з дому російськими найманцями. Повернення блудного сина Лебедєва, який дуже бистро збагнув, що дурнів ще вистачає, бистренько нирнув в Опоблок. І розлючений натовп борців проти “хунти” віддав 46% голосів людям, яки десятиліттями знищували наш район та державу.

Щоб у вас не було сумнівів, ось відео, як працівники міліції, які давали присягу українському народові захищати конституційні  права громадян України, віддають честь Безлеру, який представився російським офіцером

Так легко дорослі озброєні мужики малодушно переходили на бік тих, хто прийшов зі зброєю до нас додому, “…аби правопорушень не було!”

А може вони і не такі дурні? Весь той натовп, який марширував за референдум, ніхто з них не поїхав жити в збудовану з їх допомогою «молодую республіку». Чернявський залишився обробляти землю у своєму колгоспі, Росоха залишився служити в нашій церкві, таксисти їздять тут заробляють гроші, Лебедєв, колишній прокурор, всі вони тут, ніхто з них не поїхав в лнр. Вони хотіли, щоб лнр прийшов сюди, щоб такі, як ми, виїхали або кудись пропали, інша частина мовчки робила б, що їм скажуть, і їздили в іншу область за пенсіями та волали на Україну, яка їм жити заважає. І коли ви, борці з хунтою та антифашисти Новопсковського району, в черговий раз побіжите голосувати за таких, як Лебедєв, Бойко, Вілкул, Мураєв, за мир та примирення. Запам’ятайте, що ніхто з вами не лаявся, це ви самі вирішили жити в іншій державі, в яку чомусь їхати не бажаєте, а там для таких дурнів, як ви, двері відкриті завжди.

Не треба нам Лебедєва. Він нічого не зробив до війни, так само протирає свої штани і після. Не треба нам ваших миротворців “бойків” та “вілкулів”. Мені вони не потрібні, щоб примиритися з українцями. А які вони господарі ми теж вже бачили. Досить вже гадити рідному краю та оточуючим людям! Ми вже побачили, що ви нам пропонували молоду республіку, в якій самі чомусь жити не бажаєте. Наш вибір – це незалежна європейська Україна, поступове відновлення нашого краю та країни. І це ми вам довели власною працею!

Це лише невеличка крихта тих подій! Дякую тим людям, які були поруч в ті буремні часи і залишаються поруч сьогодні!

Єгор Потоцький

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *