Ностальгія

PioneerДревні греки тлумачили це слово, як повернення, біль, туга по вітчизні, журба про минуле…

 Що шукаєте на чужині, діти, ви, мої…

Коли ще у компартійно-радянські часи відомий кінорежисер А.Тарковський (зняв кінофільми «Соляріс», «Андрій Рубльов», «Сталкер»), зацькований енкаведешниками, задолизами від культури та мистецтва, емігрував в Італію, вирішив зняти кінофільм «Ностальгія». Головним героєм його став відомий актор О.Янковський. Він прилетів у Рим, поселився у готелі і почав чекати режисера. Чекає день, другий, третій, п’ятий, а Тарковський все не з’являється до актора. Не знаючи мови, без зв’язку, один у буржуазній державі (тоді окрім СРСР та деяких країн східного соцблоку інші капіталістичні країни називали буржуазними) О.Янковський був на грані зриву… І тут з’являється Тарковський і говорить йому: «Так ти зрозумів, що таке ностальгія?..»

А пригадалося все це ось з яких причин. У ці нелегкі часи для нашої держави, коли підла війна, розв’язана нікчемним карликом, і яка стала по суті синонімом «руського мира», – з нашого краю потягнулася вервичка сімей з дітьми, нехитрим скарбом (з кола наших друзів, знайомих, і знайомих через знайомих) цілком свідомих і не свідомих ненависників всього українського, «бандеро-хунтівської» влади і т.д. і т.п. Не беру до уваги тих, хто просто втікає з ЛНР чи ДНР від війни, смерті, розрухи, а саме тих, хто жив поряд з нами. От і думаю, поїхали на чужину – на заробітки, втікаючи від призову в армію, на навчання і ще багато до чогось непевного, не рідного, примарного чужого чавуна… Гірко на душі. Поїхали з рідної домівки (з якої не виганяли!), з рідного краю, у якому, слава Богу, не стріляють та не бомблять, де саме місцева влада зобов’язана була забезпечити ось таку молодь, родини і роботою, і належними умовами проживання, навчанням, дитячими садочками…

Так, у нашій країні протягом десятиліть накопичилось багато проблем, і саме революція гідності показала, перш за все, своєму народу, що так жити з владним криміналом не можна. Хочемо вже сьогодні, зараз, зсунути всю цю злодійську бидлоту у стічну канаву, а не виходить. Тупцюємо на місці. Але ж і у північного сусіда сьогодні життя не мед. Війна Росії з Україною теж внесла свої серйозні корективи у соціально-економічне життя росіян. Ціни буквально на все злетіли до небес.

Але ж це ще не все. Наші, підкреслюю це слово, поїхали у край, де немає друзів, рідних, просто добрих знайомих (за рідким виключенням), у край, де процвітає сатанинський шабаш, ідіотизм ненависницької агітпротівської пропаганди і політики Кремля до України. Значна одурманена частина росіян досі вірять своєму вождеві, люто ненавидять увесь світ і продовжують складати «розстрільні списки» незручних сміливих патріотів. Мільйонам кріпосних ватників і невтямки, що саме при владі – злочинець планетарного масштабу, і що фашизм, який не пройде, – це політика офіційної Москви. І що ядерна війна, яку мріє нав’язати ботексна міль, яка нещодавно кудись зникала, а потім з’явилася – це кінець, у першу чергу, Росії. І все це лайно втлумачується (і, мабуть, їм це подобається) у голови наших переселенців. Бо їх свідомість, моральність, якщо хочете, духовність, формувалася в українській родині, на теренах самої миролюбивої, відкритої, щирої і совісливої української нації.

Ну як же вам, дорогесенькі, у такому психологічному дурмані жити? Які думки просяться за російський поріг? Що робити з ностальгією, бо як би хто з потойбічного кордону не хорохорився, а чужина, це не батьківська домівка, і не найкращі в світі мамині пироги, і, відверто говорячи, місцеві жителі на переселенців та біженців дивляться, як на конкурентів, мовляв, своїм роботи немає, а тут і ви на голову впали…

 Думки чужі, думки свої…

… Зустрів переселенку, пенсіонерку з ЛиНиРи. Знав її вже давно, чесна і сумлінна жінка. Ось що вона розповіла про те, як все розпочиналося в Лугандонії. Стою на залізничному вокзалі, взяла квиток до друзів у Дніпропетровськ. «Залітають» на перон бандити-ополченці, зі зброєю, чоловік п’ять. Ведуть себе жахливо, визивно, не поголені, басмачі басмачами. Пошуміли, побігали (мабуть, когось відшукували), двічі вистрелили у повітря і кудись зникли. Спускаюсь до камер схову, а під пішохідним пандусом заховались четверо міліціонерів, зі зброєю. І кажу їм, – а ви якого … тут робите? Чому їх не заарештували, у вас же зброя, повноваження, влада? Щоб нас убили, відповідають… А як же ви будете захищати свої родини, місто, район, врешті-решт державу від цієї погані, – питаю у них? Похнюпили голови…

… Пролистав в Інтернеті російські друковані видання «Российская газета», «Известия», «Комсомолка». Складується таке враження, що на тамтешніх журналістів напала епідемія шизофренії, чия маячня заглушила «виття собак, збещених зоофілами від дефіциту у ЄС бабів» (бабів у російському сенсі там справді бракує: суцільні мадам, пані, фрау і міс чи місіс). У цьому хорі перезбуджених голосів пискнула і реклама: «И один в поле воин, если он по-русски скроен». У перекладі на чесну оцінку незалежного експерта це означало б, напевно, такий варіант: «И один в поле бандит, если он по-русски сшит». Що тут доповнити? Агресивна політика РФ доводить відповідність правді саме такого тлумачення. І жодні диверсії на фронтах інформаційної війни не приховують справжньої суті не рекламного висновку.

Серед голосів сатанинського хору пролетіла іскра добра, любові і підтримки України – вчителя з с.Кроми Орловської області Олександра Бившева, відстороненого від роботи у сільській школі, і який проходить по двох кримінальних справах за вірші на підтримку територіальної цілісності України:

«Жуткий взгляд скаженного Вия. Полон трупов могильный склеп… «Україна – це не Росія. – Все увидели, кто не слеп. Матерей почернели лица. Здесь разверзся кровавый ад. «Тот кошмар, когда ж прекратится?» – Вопрошают и стар, и млад. Эта нечисть живое хочет Погубить и свести на нет. Не спешит кукарекать кочет. Ох, не скоро еще рассвет!.. «За дух вільний і віру в Бога» Силам зла ненавистен «хохол». Все равно Киев ждет Перемога, А вампиров – осиновый кол».

… На одному з російських телеканалів показали бурята-танкіста. Тележурналісти розворушили добряче обгорілого «апалченца», який ледь дихав, і почали розпитувати, які «души високіє париви» привели бідолагу будь-зна куди: аж у «стєпь данецкую»:

– Я приїхав на Донбас, аби не дати Україні вступити в ООН. Бо якщо Україна таки вступить в ООН, то в ній розмістять військову базу з націленими на Росію оонівськими ракетами.

Можна тільки уявити, які величезні «інформаційні ведмеді» вештаються сопками Прибайкалля та у бурятській тайзі? З другого боку, у російській глибинці хіба вже немає шкіл, де мали б розтовкмачити, що коли створювалася ООН, Сталін окрім СРСР, пропхнув туди Україну і Білорусію (які по суті стали засновниками цієї поважної організації на рівні з іншими державами світу). Україна є членом ООН ще з жовтня 1945 року!

Тривіально, ні, швидше смішно запитувати у цього бурята про ностальгію, тим більше, що його мати «… гордится своим сыном, который защищал Россию на Донбассе!»

Нещодавно хтось відзняв на телефон і розповсюдив у світовій павутині кадри з тренувального табору бойовиків у Ростовській області. Здоровенний офіцер спецпідрозділу ФСБ муштрує «апалченцев».

– Ти как ползьош, ідіот? – верещить інструктор до одного. – Тебя же бандеровци сразу уложат! Смєні магазин, дєбіл! – вчить іншого. – Учись стрелять, касаглазий! Ти как гранату бросаєш, крєтін! – реве інструктор на третього. – Ти же сам ат єйо канькі атбросиш!

Після побаченого залишається лише побажати всім нам, українцям, мирного неба над головою. А нашим ворогам – української землі. Теж над головою.

І в цьому ж ряді. Телеканал «Росія-1» оприлюднив суперсенсаційну новину: в Україні, мовляв, вводять тисячегривневу банкноту. І яка ж тут сенсація? Річ у тім, кажуть російські скоробрехи, що на новій банкноті буде портрет … Гітлера. Це зроблено, нібито, на вимогу лідера націоналістів Тягнибока. Розповідаючи про це, канал показав у кадрі … Яценюка. А ось це вже не здивувало. Кажуть, для китайців всі європейці на одне лице. Певне, і для російських брехунів усі представники «київської хунти» теж однакові. Тут би взяти і запустити нашим інформаційним каналам у Кацапурію свій фейк про те, що у Росії вводять рублеву купюру з певною кількістю нулів та портретом Чингізхана – ідейного натхненника російського імперіалізму.

 «Не хочу ненависті. Хочу тільки любові…»

Хочу закінчити цю, досить не просту тему, однією історією, показуючи, так би мовити, проблематику з іншого боку. Середніх літ жіночка з своєю, уже в літах мамою, попрохала мене (бо не знає, куди їхати і де знаходяться Ощадбанк, відділ соціального забезпечення, управління Пенсійного фонду і т.д.) про допомогу.

Її доля склалася так, що після закінчення луганського педуніверситету (російська філологія) потрапила на роботу у м. Омськ РФ, де працює педагогом вже багато літ. Але після останніх подій на Сході України довелося евакуювати маму і переїжджати на Новопсковщину до рідні – оформляти пенсію. Часу було достатньо. Ось її оповідь у моїй журналістській обробці.

– Мені ніколи не доводилося відчувати ненависть до коханої людини. Але з улюбленою країною таке сталося. Нещодавно летіла з Омська до Москви. Не могла довго заснути від утоми й дивилася у вікно. Кажуть, що коли ненавидиш того, кого любиш, то, дивлячись на нього, сплячого, можеш пробачити йому геть усе – але тільки доки його очі заплющені. Моя країна спала – прекрасна, безгрішна, величезна. Людей зверху не видно, як не видно того, що вони творять у своїй безвинності й своєму невіданні. Але коли люди прокидаються, моя країна зараз найбільше схожа на зомбі. На страшного, напіврозкладеного, забутого про себе, агресивного, безжалісного й токсичного зомбі. Можна повторювати як мантру: вона винесе все, що Господь пошле. Але це не Господь посилає, а ми вибираємо. І немає у світі нескінченого ресурсу, щоб ковтати діри від цих наших виборів. Моєї країни, яку я любила, уже немає. А я тільки тепер зрозуміла, як її любила. Тепер залишається лише чесно робити свою справу, вчити дітей і зберігати з останніх сил те, що залишилося. Хоча б для себе й для своїх. Стільки, скільки вийде. Останнім часом навколо нас дедалі більше ненависті. Люди усе більше діляться на «ми» і «вони». Я не аналітик, я – мати, дочка, дружина, викладач. Не хочу ненависті, хочу тільки любові… У мою душу стукає ненависть. Мені пропонували ненавидіти Україну і українців. Люди, це психіатрія. Доля колись нашої спільної батьківщини така, що чистих національностей практично немає. У безлічі росіян є українські предки або родичі в Україні. Як я можу ненавидіти частину себе самої? Якщо хтось почав ненавидіти Україну, він просто дав себе обікрасти! Точніше навіть – дав себе спотворити. Я шкодую, що тільки недавно зрозуміла, як сильно і боляче люблю свою країну, бо відчуваю, як прив’язана до цієї сибірської землі, цієї культури, мови. І також гостро відчуваю, наскільки я тут уже не потрібна.

У мене ростуть діти – як мені їх вчити любити свою батьківщину, якщо їх батьківщина творить такі речі? Як учити їх поважати свій народ, осліплений обманом, з якоюсь пристрастю кинувся ненавидіти?

Нещодавно моя дочка процитувала мені Висоцького: «По выжженной равнине за метром метр идут по Украине солдаты группы «Центр»…» Мамо, запитує, – адже Висоцький помер, звідки він знав про цю війну? Довелося розбирати бардак у її голові і пояснювати, що ТОДІ фашистами були фашисти, а не ми.

 ***

Я добре розумію тих, хто покидає свою Батьківщину з об’єктивних причин. Але не розумію тих, хто сьогодні зраджує їй, плює на неї і ганьбить, витираючи свої черевики біля прикордонних шлагбаумів, крутять у свій рідний край дулі та посилають прокльони. Жахливе українство. Для таких мігрантів Батьківщина не існує. Вони навіть не розуміють, що Україна – це величезний шар національної культури, це Тарас Шевченко, Леся Українка… Це прекрасна, неповторна українська природа, це особливий співучий колорит української мови. Це хвилюючі, такі, що беруть за серце, запахи українського хліба й степу…

Любіть Україну! Слава Україні!

Віктор Пойдін, член Національної спілки журналістів України

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *