Так хочеться зажити по-новому без війни та брехні

До важливих подій ми звикли готуватися завчасно. І це правильно, бо потрібно врахувати всі дрібниці. А тут спів пали три події – свято Покров Присвятої Богородиці, День захисників України, та наближення виборів до місцевої влади. До річниці свята Дня захисника України команда волонтерів новопсковщини почали приготування майже за місяць. Діти готували малюнки, жовто-блакитні стрічки, листівки, писали вірші бійцям на фронт. Їх батьки збирали та пакували овочі, фрукти; пекли торти, пироги, пиріжки, піцци; запікали м’ясо, жарили качок та котлети; засолювали овочі; купували цукерки, печиво, ковбасу, вершкове масло; готували сало з приправами та тушкували овочі; купували та передавали теплі носки та інші теплі речі; несли з дому лінолеум для облаштування лазень у бліндажах. І все це з любов’ю в серці було доставлено до наших захисників на нульові блокпости, на межу з окупованою територією трьома рейсами.

Перша машина, переважно з овочами, пішла 6 жовтня. Транспорт, вкотре, надав підприємець з Новопскова Гаєв Вадим, пальним забезпечив житель Новопскова Сергій Ковальов, а супроводжував гуманітарний вантаж волонтер із села Піски Сикало Іван Андрійович до воїнів, які стоять в селищі Золоте на Бахмутському шляху.

Друга машина, напередодні свята, 13 жовтня, у супроводі Хворостян Галини, поїхала у підрозділ, де хлопці ремонтують військову техніку.

     Третій автомобіль (де була і я) з Миколою Пронькою за кермом, з Сергієм Т., який дав кошти на пальне та Іллею Рожковим, що виконував завдання фотокореспондента під час нашої поїздки, виїхав 14 жовтня, у День захисника України, по бездоріжжю в 500 кілометрову поїздку. По дорозі з гуманітарною допомогою (передали теплі шкарпетки) до нас долучилися волонтери міста Старобільська. Наш шлях пролягав через селище Новий Айдар у 128 бригаду, яка дислокується між Станицею Луганська та містом Щастя. Їхали ми до них важкими та незрозумілими степовими дорогами. Та такі зусилля були варті тим хвилинам, проведеним разом. Тепла, коротка зустріч відбулася у селі Червоний Жовтень. Так як ми з ними зустрічаємося не вперше, то хлопці зібрали та привезли нам на заміну пусті банки з під консервації.

Далі ми попрямували до нульових постів села Трьохізбенка. Нас там уже чекали бійці 96 бригади. Радо прийняли святкові подарунки, показали своє відновлене господарство, яке нещодавно вщент було розбите російськими найманцями прямою наводкою. А майорить російський триколор зовсім поруч, на автобусній зупинці, де розташований їхній блокпост. Хлопці дозволили нам подивитися на ворога у бінокль. Було зрозуміло, що вони теж за нами слідкують, хоча пострілів останнім часом там немає.

Затримуватися надовго не було часу і тому потиснувши мужні, справжні чоловічі руки, пригорнувши їх до себе з материнською любов’ю ми рушили далі. Щоб скоротити шлях до Золотого – вирішили ризикнути та поїхали короткою та небезпечною дорогою. Впевненості, що нас пропустять не було, бо довилося їхати паралельно ворожим позиціям на відстані пострілу. Але Господь, у якого ми весь час просили захисту, нам допоміг і ми дісталися блокпосту на перехресті до шахти «Карбоніт», де нас чекала місцевий волонтер Ольга. Ця мужня жінка показала нам дорогу до нульових блокпостів прикордонників та 59 бригади Збройних сил України. Я навіть з підрахунку збилася, на скількох блокпостах та місцях дислокування бійців ми побували. Доїхали аж до шахти «Родіна», це Золоте–4, де загинув наш земляк Ливерин Олександр. І де б ми не були, нам щиро всі дякували, надавали свої безхитрісні військові речі на згадку, писали подяки на прапорі, який подорожує завжди з нами. Захисники України охоче фотографувалися з нами та з нашими подарунками, дозволяли зайти до їхніх підземних помешкань, окопів, зазирнути в середину військової техніки, подивитися в оптичні прилади. І всі як один розповідали про бажання якомога швидше закінчити війну та повернутися додому, до дітей та своїх родин. А в цей час ішло відведення танків та зброї діаметром менше 100 мм. На питання, а чи утримають вони свої позиції тим, що у них залишається, ми чули однозначне: «Безперечно, так. Тільки залишається відкритим питання, – а якою ціною?» Хлопець, якому 24 роки, а виглядає досвідченим 40-50 річним мужчиною, розповідав про диверсійні групи, які кожної ночі лізуть на нашу територію і за якими можна тільки стежити, не відкриваючи вогонь до тих пір, кока це не загрожує напряму особистій безпеці . А де та межа??? Ці світлі, усміхнені та водночас мужні, обпалені сонцем, вогнем та пересушені вітром обличчя ми будемо ще довго пам’ятати.

Їдучі додому весь час говорили про побачене. Для мене це всього на всього чергова поїздка, а для моїх однодумців це перший виїзд на передову. Вони були вражені усьому побаченому, почутому та пережитому поряд з нашими героями. Ці адекватні, мужні наші сини, брати, батьки є прикладом для нас усіх. І не важливо, прийшли вони добровольцями чи їх мобілізували, вони чесно виконують свій обов’язок. А наш обов’язок кожного дня пам’ятати тих, хто боронить нашу землю від російських нелюдів та їх найманців. Хто дає можливість нам провести чергові вибори нашої місцевої влади, хто дає нам черговий шанс піднятися з колін та відчути себе господарями у своєму селі та селищі.

І тим прикріше стає на душі, коли після таких поїздок попадаєш на сходи громади у рідних селах Писарівка та Риб’янцево, де 17 та 18 жовтня проходили зустрічі з кандидатами у депутати до місцевих органів влади. Хочеться вірити, що всі вони ідуть у влади заради підняття добробуту односельців. Але те, що я побачила, вражає своїм популізмом, цинізмом, прямим підкупом, та бажанням декого із них, зайняти тепле крісло. Ось хоч би кандидати на голову сільської ради, такі як: Абраменко В., Ластовка А. та Мащенко С.

Розповідаючи про свої програми, жоден із них не висловив відношення до подій в Україні, про підтримання незалежності та цілісності нашої Батьківщини, про агресора, в особі правлячої верхівки Росії. Не розуміючи переваги об’єднання територіальних громад, негативно висловилися щодо виконання Закону України «Про добровільне об’єднання територіальних громад». А вони ж ідуть в українську владу, хочуть одержувати заробітну плату з українського бюджету, тобто з наших податків, займати теплі крісла в українській сільській раді!

У Абраменко В. «коньком» виступу стало популістичне гасло щодо повернення майнових паїв колишнім колгоспникам КСП ім. Калініна та скритих планів після перемоги, поїхати до пана Туки і тільки там розповісти йому про свою проукраїнську позицію.

А ось Ластовка А. «пропіарив» партію Опозиційний блок щодо планів, чи то спорудження чи то ремонту на одному із цвинтарів ритуального майданчику, часткової заміни криші на ФАПі та закупівлю за їх гроші кардіографу. Спішать представники Опозиційного блоку замінити 3 вікна у дитсадку та засипати ями на дорозі. І все це, як наголосив кандидат, будуть робити в останній тиждень перед виборами. А ось сміттям, вони займуться пізніше. А чи це не підкуп виборців? На питання, що буде з цими обіцянками, якщо не успіють до виборів або якщо його не виберуть – залишається без відповіді. Ми ж і самі можемо відповісти: «Те саме, що з машинами з червоним хрестом пана Мошенського напередодні президентських та парламентських виборів. І, насамкінець, він договорився до того, що попре наданій та оприлюдненій автобіографії та декларації, де він ідентифікує себе тимчасово непрацюючим, цей пан виявляється працює у приватному підприємстві надавачем юридичних послуг та «за сумісництвом» охоронцем. Також він увів в оману громаду, що буцім-то є одним із членів «якоїсь комісії по якомусь об’єднанню». Хоч насправді вибирали його на зустрічі з відомим паном Мошенським, представником на селі його громадської організації «Народний контроль». Питання: «Чи дійсно не знає куди був обраний чи «включив дурня»?» А ще наш кандидат на голову сільської ради, пан Ластовка, чи то на кошти того ж самого пана Мошенського чи то на кошти товстосумів від Опозиційного блоку, долучив односельців до поїздки в Святогорську лавру напередодні виборів. Ось тільки поїхали туди не віруючи зі священником, а туристи, бо спланована ця поїздка була вкрай невдало. А яка їм різниця, чого і хто туди поїхав, головне – «пропіарився».

Ще один претендент на голову, – молодий, 24 років, учитель фізкультури Мащенко С. На мою думку, молодість, це добрий «діагноз», який чомусь швидко минає, головне – було б з чим іти до виборців і було б розуміння відповідальності, яку на себе бере. Але його програма побудована виключно на облаштуванні спортивних, гральних дитячих майданчиків та місць відпочинку, а також стурбованості про смітники в селі. А на питання, що буде робити голова сільської ради з тим, що уже з 1 жовтня 2015 року і до 2018 року клуби с. Писарівка та Риб’янцево зачинені власником «Укртрансгаз», відповіді немає.

Своїми непрофесійними повідомленнями (впевнена, що більшість депутатів діючого скликання на протязі своєї каденції мало розумілися, які рішення приймаються в районній Раді та за що вони голосують піднімаючи руку та опускаючи очі ), діючий депутат районної ради О.В. Скалаух увів в оману громаду, що буцім то ці заклади, рішенням районної Ради, передали на баланс району. А що ж він може ще сказати, бо вони, депутати та керівники усіх рівнів, разом з владою, як говорить одіозний політик О. Ляшко: «Увесь час крали та брехали, брехали та крали».

А саме найприкріше те, що наші люди попадають у такі тенети та не усвідомлюють, що вибираємо ми голову сільради щонайдовше на 2 роки. І його завдання буде дуже складне – вижити при мінімальному фінансуванні та сприяти своїми діями територіальному об’єднанню громади у спроможні громади. І від глибини розуміння цих питань та оперативному вирішенню нагальних викликів життя громади, залежить ціна виживання односельців. Розуміння, що повноважена особа по наданню послуг з отримання субсидій, повинна знаходитися щонайменше один-два дні і в селі Писарівка, а не тільки в затишному кабінеті сільради. Чому писаряни повинні їхати в інше село за послугою, яку мали б отримати на місці? Чим вони завинили перед владою? А тим односельцям, що наважилися самі поїхати у Новопсков до управління соціального захисту (бо їм сюди доїхати зручніше), в кабінетах радять: «Працюйте з повноваженим в сільраді». Для вирішення цього питання зовсім не потрібно жодної копійки – тільки бажання працювати на громаду.

Багато наших людей залишаються жити в «пострадянському зомбуванні» і тому на цих сходах громади було чути вислови: «Поверніть нам Радянське минуле». Але вони насправді сумують не за тотальним дефіцитом та цілковитим «одобрямс», не за трудоднями та залізною завісою від усього світу, а за своєю молодістю. Бо тоді і в кирзових черевиках хотілося бігти в клуб, а зараз і в м’яких чобітках важко до нього дістатися.

Давайте дамо дорогу молодим, амбітним патріотам України, які не за подачки від багатих та хитрих «мира сего» наведуть лад разом із нами у себе дома. Які уже зараз не бояться висловити свою позицію відкрито та чесно. Які не будуть каятися у вузькому колі за те, що очолювали комісію з референдуму у селі, а на зустрічі з односельцями мляво говоритимуть, що тоді усі йшли голосувати, при цьому не пам’ятаючи уже навіть питання, за яке голосували «так». А для усіх хто забув, а в першу чергу для декого із учителів шкіл, присутніх на цьому сході, які гучно запевняли, що «ничего противозаконного там не было» я нагадаю, як воно було прописано: «Поддерживаете ли Вы Акт государственной самостоятельности Луганской Народной Республики». Ось так, мої «непомнящие». А ще дамо дорогу тим, хто не починатиме свій шлях у владу із брехні про статки та наявність роботи.

Часто чую питання, на яке ніхто не має сьогодні відповіді: «Коли кінець війні?» Я думаю, що люди задають його мені тому, бо знаючи моє тісне спілкування з бійцями переднього фронту, хочуть почути Їх думку. Відповідь у мене така: «Закінчиться війна тоді, коли ми усі усвідомимо, що воюємо з російським окупантом, стяги якого я бачу з нульових блокпостів; коли ми до своїх захисників будемо ставитися як до рідних дітей, бо вини сини таких же матерів; коли душа безперервно болітиме за жахіття на Донбасі, коли перед очима увечері та вранці будуть стояти ті окопи та бліндажі, в яких понад рік живуть наші діти; коли повсякденно пам’ятатимемо про розстріляні села та міста, коли повсякчас зберігатимемо почуття вдячності до усіх тих, хто щось робить задня відстоювання незалежності, коли ми перестанемо боятися висловити свою думку вголос, коли нам стане гидко давати та брати хабарі, коли усі як один прийдемо на вибори і приведемо до влади нових, некорумпованих, чесних, молодих представників, щоб не сказати потім, як говорить український вислів: «Чому ми бідні – бо дурні, а чому ми дурні – бо бідні».

А.Кравцова, волонтер ГО «Моя Новопсковщина»,

член громадської ради при Новопсковській райдержадміністрації

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *