Дорожні замітки на шляху до військовослужбовців в Донецьку область

DonetskAirport_5Волонтери громадської організації «Моя Новопсковщина» за ініціативою її Білолуцького осередку, очолюваного Михайлом Садовим, здійснили поїздку з метою допомоги воїнам АТО. Місцева громада зібрала продукти, засоби особистої гігієни, предмети першої необхідності, білизну, обладнання для користування інтернетом, тощо.

Характерно, що місцева громада висунула вимогу: зібрана допомога мала потрапити виключно військовим, що знаходяться на передових позиціях. «Моя Новопсковщина» вже встановила постійні зв’язки з декількома бойовими підрозділами. Цього разу допомога направлялася бійцям АТО в Донецькій області.

Шлях до визначеного пункту тривав декілька годин, які були сповнені цікавими спостереженнями і зустрічами. Нашим провідником був боєць з позивним «Сум» – луганчанин, доброволець, що воював на Саур-Могилі та інших гарячих точках. Зараз він проходить службу у комендантському взводі одного з міст Донецької області. Розмова з ним у черговий раз підтвердила неоднозначність ситуації у зоні АТО. Так, минулої ночі його підрозділ змушений був займатися пошуками нацгвардійців МВС, що в стані алкогольного сп’яніння вчинили скандал з погрозами та вдарили прикладом в обличчя жінку. Хоча винні знайдені, а їхні справи передані до військової прокуратури та СБУ, але такі злочини місцеве населення забуде не скоро.

Водночас, спілкуючись з жителями прифронтових сіл, ми неодноразово чули, що військові їм допомагають і підгодовують, а деяких практично утримують. Запам’ятався випадок, коли «Сум» попросив нас зупинитися біля одного з будинків, з якого до нас вибігли дві малечі. Як виявилось, це були брати, що мешкали зі старенькою бабусею, оскільки батьки кинули їх напризволяще. Хлопчикам залишили цукерки та інші харчі.

Бійці, яким ми везли допомогу, зустріли нас дуже радо, багаторазово дякували за поміч, хоча ми кожного разу відповідали, що дякувати треба їм, а не нам. Двоє військових з позивними «Фугас» та «Гризлі» запросили нас почаювати у приміщенні, де вони мешкали у вільний від служби час. Їхня домівка знаходилась у напівзруйнованому будинку, що обігрівався «буржуйкою», а освітлювався декілька годин на добу від генератора. Проте, господарі, як могли, облаштувались (навіть взували домашні капці) і демонстрували неабияке почуття гумору. Зокрема, розповіли нам, як точиться психологічна війна із супротивником. Останні всіляко дошкуляють їм голосними закликами здаватися, образливими словами. Наші бійці теж не мовчать, але у таких випадках найчастіше транслюють українські пісні, бо помітили, що саме вони викликають найбільшу лють у ворогів: ті зчиняють шалену стрілянину аби заглушити співи. Інший спосіб вивести бойовиків з рівноваги з’явився після знищення Туреччиною російського літака. Хлопці під час «перемовин» з супротивником починають вживати турецькі слова, що також викликає гостру реакцію за лінією розмежування. Утім, бійці дуже шкодують, що їм заборонили вивісити подарований кимось турецький прапор через можливість міжнародного скандалу – тому цей «безперечний доказ присутності НАТО» залишився висіти у їх будинку поруч з українською символікою.

DonetskAirport_7

DonetskAirport_4

DonetskAirport_2

DonetskAirport_6

DonetskAirport_1

DonetskAirport_3

Після огляду приміщення для відпочинку нас повели туди, де бійці безпосередньо проходили бойову службу. Звичайно, з міркувань інформаційної безпеки (і нашої особистої також) нам дозволили відвідати лише окремі об’єкти. Однак і побаченого вистачило, щоби зрозуміти, у яких умовах служать солдати ВСУ під час «режиму припинення вогню». Слід сказати, що бруд по коліна, дощ і холодний вологий вітер – це не найбільші негаразди у повсякденному житті воїнів. Адже шість годин чергування в окопах протягом п’ятьох діб поспіль у стані постійної напруги через небезпеку обстрілу само по собі потребує крайньої мобілізації усіх фізичних і моральних сил. Утім, обстріли нашої території не припиняються. Навіть ми особисто чули звуки пострілів з території «ДНР» та роботи танкових моторів на тому боці фронту. Тому до згаданих труднощів додається реальна загроза стати жертвою прицільного вогню ворога.

Довелось нам поспілкуватися і з жителями населеного пункту, що межує з театром воєнних дій. На контакт вони пішли не одразу, побоюючись негативних наслідків. З їх слів, у селі залишилось 22 людини з більш ніж вісімсот, що мешкали тут до війни. Живуть вони переважно у підвалах, користуються електрикою від генераторів дві години на день, куховарять на вулиці, частину продуктів отримують від військових. Вони не ймуть віри жодній владі, скептично ставляться до обіцянок поновити електрику від губернатора, що відвідав село тиждень тому. Утім, всупереч усьому, вони мають надію на відбудову рідного села, де зараз не вцілів жодний будинок.

Перед від’їздом на наше прохання бійці зробили написи зі своїми побажаннями на двох прапорах, які ми взяли з собою. Один з них переданий селищній раді Білолуцька.

Зворотній шлях забрав набагато більше часу через пізню пору, туман та затримки на блокпостах. До речі, підтвердилось цікаве спостереження багатьох моїх знайомих: чим ближче до зони бойових дій, тим чемніше поводження вартових на блокпостах і навпаки – на віддалених від лінії фронту пунктах чергові частіше дозволяють собі зневажливе ставлення до людей.

Додому з нами повертався ще один пасажир – кумедне двомісячне цуценя. Військові, у яких жила його мати, попросили віддати песика «у добрі руки». Цій тваринці пощастило – на в’їзді до Новопскова її вже чекали нові господарі, яких ми знайшли шляхом телефонних перемовин під час подорожі.

З повагою, А. Ковальова, ГО “Моя Новопсковщина”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *