Волонтери ГО “Моя Новопсковщина” разом із вчителями зі Львівщини та Тернопільщини відвідали військовослужбовців ЗСУ

p1050704

З вчителями, які приїхали до нашого району по обміну досвідом зі Львівщини та Тернопільщини, члени ГО «Моя Новопсковщина» та Новопсковської самооборони познайомилися ще в перший тиждень  по приїзду.  На цій  же зустрічі вирішили повезти їх в район бойових дій на Донеччину, бо там несуть службу кадрові військові – Іван, син Марії Миколаївни та Юрій,  брат Андрія Ярославовича. Любов Несторівна теж вирішила їхати з нами, бо її син навчається у військовій академії і незабаром теж буде стояти на захисті незалежної України.

Наступного дня розпочали підготовку до подорожі. Поїхати на фронт своїм автомобілем зголосився волонтер із Білолуцька Олексій Снігірьов. Волонтери Новопскова, Білолуцька, вчителі з Новопсковської, Писарівської, Газопроводської, Заайдарівської шкіл, Новопсковська селищна рада, районна адміністрація, центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, районна рада, працівники суду, прокуратури, приватні підприємці допомогли з заправкою автомобіля бензином, грішми, теплими речами, випічкою, хлібом, домашніми смаколиками. Діти району передали воїнам малюнки та листи. По дорозі ми купили 300 штук яєць,  домашнього копченого м’яса та корейки.

З самого ранку ішов невеликий дощ, та ми поспішали на зустріч зі своїми синами та братами, як у прямому, так і в переносному значенні. Дорога пролягала через невеликі шахтарські міста та селища. Розруха без війни, бідність, бруд в населених пунктах вражали не тільки гостей, а і нас самих. Вони у нас питали: «То хіба можна так жити? Це той Донбас, за який воюють наші хлопці третій рік?» І що тут скажеш у відповідь… Партія регіонів довела наші міста і села до зубожіння та і теперішня влада мало що робить для того, щоб життя стало привабливим та  зручним. Інколи становилось соромно і самим за себе, бо сміття нам не приїдуть прибирати з Тернополя чи Львова. Помити вікна, прибрати у своєму дворі та біля двору – на це не потрібні кошти, а тільки небайдужість до  свого житла та своєї малої батьківщини. Населені пункти західної України більш охайні, а чому у нас так,  зрозуміти гості ніяк не могли.

За цікавими розмовами ми швидко доїхали до пункту дислокації підрозділу, де воює Іван. Але на місці його не було, бо він виїхав на завдання за декілька десятків кілометрів. Засмутилася не тільки мати, але й ми. Приїхати за 1 500 км і не зустрітися з сином, це не те, про що мріяла мати. Побратими Івана показали нари, на яких відпочиває після завдань син, місце, де вони готують їжу, банно-пральний намет. Як не важко було матері, але вона тримала себе в руках, бо розуміла, що  тут іде справжня війна і її Іванко має виконувати важку військову роботу сапера.

p1050697

Вивантаживши волонтерку, ми мали вже від’їжджати, коли хлопці повідомили, що через декілька хвилин приїде Іван. Радості від очікуваної зустрічі не було меж. І ось із військового автомобіля виходить дуже  молодий солдат з серйозним обличчям і очима, які випромінювали подив, радість, любов. Зустріч матері з сином була занадто короткою, хвилин 10. І вже знову прощання, але без сліз, бо він кадровий військовий і йому під стать мати, яка усі 2,5 роки займається волонтерською роботою.  Другого для себе вона і не уявляє. Автомобіль з сином поїхав в один бік, а ми в інший, до брата Андрія Ярославовича – Юрія.

На позицію танкістів їхали в кузові військового автомобіля. Болото, багнюка – це важка була дорога. І ось ми на місці. Хлопці зустрічають нас як старих добрих знайомих. Уже скоро стане темно, і вони поспішають показати нам свої «апартаменти» – бліндажі в декілька накатів для відпочинку, кухні, викопані під землею. Світло відсутнє і тому ми підсвічуємо дорогу в підземелля телефонами. В бліндажах настил, замість ліжок, старі матраци та спальні мішки на них. Ось і увесь комфорт на протязі року. Згорнувшись клубочком сплать котики. Як сказали танкісти, то це вони захищають їх від  мишви, які не дують заснути та шкодять запаси продуктів.  На кухні в чавунах наварений борщ, макарони, гуляш, компот. Хлопці не голодні, але домашнім стравам радіють, ділять носки, светри, які ми привезли.

Ми мали поспішати, бо становилося темно і небезпечно. Танкісти на привезених нами прапорах написали свої побажання та вдячні слова, а ми у них залишили український прапор з побажанням повернутися до дому живими.

p1050708

Наші гості буди настільки вражені побаченим та почутим, що не переставали дякувати за таку поїздку на фронт. Говорили про солдат, про їх побут, про мотивацію служити в таких жахливих умовах. Про те, що хлопці мерзнуть у полі, про мокрі ноги, про обстріли з окупованої території та неможливість адекватно відповідати російським найманцям. Важко було на серці. Усіх мучило одне питання – коли ж закінчиться ця незрозуміла й страшно підла війна. Коли вже не будуть матері зі сльозами проводжати синів на війну та чекати кожного дня вісточки з фронту? Але відповіді не було…

Наступна наша поїздка намічається в Станицю Луганську та Щастя. Слава Україні!

А. Кравцова, волонтер ГО «Моя Новопсковщина»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *