Щастя – бути в колі однодумців

 

Неодноразово мені надходили запрошення демобілізованих наших захисників з усіх куточків України, керівників громадських організацій, створених ВПО із інших міст, представників волонтерських груп відвідати їх  для подальшої співпраці та налагодження особистих  стосунків під час живого спілкування. Це була і моя прихована мрія, бо що може бути кращою умовою здобуття довіри, чим спілкування, дивлячись очі в очі із співбесідником. Але череда  невідкладних справ, обставин  не дозволяли планувати такі подорожі. Дехто із запрошуваних планували зробити  таку поїздку фінансово для мене не обтяжливою. Війна стала каталізатором нових знайомств з друзями-однодумцями. Та несподівана пропозиція, яка надійшла в кінці січня цього року, а саме прийняття участі у тренінгу «Стратегічне планування та фандрайзинг», що проходив у м. Київ, мала своє логічне продовження подорожі  у Львівську та Чернівецьку області.

Для мене, кожний такий тренінг, це ще одна можливість здобути нові знання щодо сучасних підходів до створення активних громадських організацій, їх життєздатності та фінансової стійкості, залучення донорських ресурсів для реалізації соціальних проектів, направлених на покращення життя  громад. Ці знання дають віру та надію на те, що більше членів громад не будуть залишатися осторонь змін, які відбуваються в нашій державі, прискорять перспективи приєднання сіл до створеної Новопсковської об’єднаної громади. Наші люди губляться у величезній кількості діаметрально протилежної інформації щодо анонсованих реформ. Коли дописувачі газети «Новопсковщина» пишуть про здобутки об’єднаної громади, перспективи розвитку, проблем у районній лікарні, то газета «Перемога», рупор Новопсковської районної ради та адміністрації, намагається знайти усі можливі та неможливі приводи до оббріхування здобутків та помилок. Та це і зрозуміло, бо тоді районні керманичі будуть позбавлені «п’ятою точки сидіння» та можливості дербанити районний бюджет. Але цей час не за горами, бо хоча і з великими потугами, але Верховна Рада приймає закони для завершення процесу децентралізації.

Та повернуся до вражень після відвідання своїх однодумців, відданих, безкорисних, нестримних патріотів західної України. Перша зупинка була в м. Самборі Львівської області. Наша шановна знайома Марія Миколаївна Мачульська, мати солдата Івана, який брав участь у п’яти ротаціях на буремному сході України з 2014 по 2016 роки у складі підрозділу Самбірських саперів, зустріла мене на вокзалі о 6 ранку. Я безмежно вдячна чудовій родині Марії Миколаївни, друзям та однодумцям сім’ям Пляцок Ірині Миколаївні та Кіт Миколі Степановичу та Людмилі Євгенівні за теплі зустрічі, частування смачними стравами західноукраїнської кухні, та намаганням, починаючи з першого дня, познайомити з яка мога більшою кількістю активних членів їхніх громад, показати усі видатні місця міст: Львова, Самбору, Старого Самбору та прилеглих населених пунктів. Це були незабутні зустрічі, знайомства, відвідини, спілкування.

Самбір вразив найбільшим  собором в Украйні,  неперевершеними храмами різних релігійних конфесій з різноманітними Різдвяними вертепами, мощеними бруківкою вуличками, історичними пам’ятниками архітектури та пам’ятниками видатних українських постатей. Я намагалася зайти до усіх храмів. Приємно вражало те, що в кожному храмі стояла скринька для збору коштів солдатам АТО.

Старий Самбір – княже прикарпатське місто над Дністром, де на найближчий горі установлені вітряні генератори електричного струму, на які покладають велику надію по забезпеченню електроенергією усього міста уже в найближчий час. Відбулося знайомство з містом, тепла, невимушена зустріч з щойно призначеним головою районної адміністрації Бонк Орестом Едуардовичем, поспілкувалися як старі добрі знайомі з представником РІМЦ – Потічним Романом Івановичем, керівництвом та учителями найбільшої Старосамбірської ЗС І-ІІІ ступенів №1: Петрівською Лесею Володимирівною, Олійник Любою Юліанівною, Красник Марією Миронівною. Говорили довго та щиро з усіх хвилюючих нас питань. Відчувалася зацікавленість та відвертість. Приємно вразило те, що на площі перед районною радою та адміністрацією височить пам’ятний знак по вшануванню загиблих героїв Небесною сотні з поіменним списком, а зразу, при вході у приміщення ради, на колонах висять фото односельців, які загинули  під час боїв на сході України у війні з російськими найманцями із запаленими лампадками та квітами у підніжжя.

У школі я познайомилася з музейною експозицією загиблого майданівця, Богдана Сольчак,  учня цієї школи. Усі світлини, особисті речі виставлені у доступному місці. На згадку про нашу зустріч я отримала книгу «Старий Самбір», видану у 2013 році з нагоди  460-річниці відновлення місту привілеїв Магдебурзького права та вишукану вишиванку ручної роботи від колективу Старосамбірської  ЗСШ І-ІІ ступенів №2.

У НВК «Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІ ступенів» села Торгановичи, де вчителькою початкових класів працює Марія Миколаївна, я мала нагоду спілкування із педагогічним колективом та учнями. За філіжанкою кави ми довго та відверто спілкувалися. Діти передали у нашу Писарівську школу І-ІІ ступенів 4 вишиванки для хлопчиків та вишитий комплект для дівчинки. Ще вони запевнили, що згодом кількість подарованих вишиванок своїм друзям зі сходу буде зростати. Це була моя давня мрія, щоб у наших школярів для урочистих заходів  були вишиванки. Було декілька проектів вирішення, але ця мрія здійснилася  зовсім спонтанно і дуже швидко. Я дякувала дітям за вишиванки, малюнки, листи та надруковані пошуково-дослідницькі роботи: «Вчений з народу», про видатного вченого земляка Петрини Дмитра Яковича та «Герої не вмирають», про життя та діяльність воїна, який загинув під час бойових дій на сході України Мінька Миколи. Усі ці подарунки я передам дітям Писарівської школи, за якою  Марія Миколаївна була закріплена під час втілення проекту Ю. Гарбуза  по обміну учителями між Луганщиною  та Львівщиною. У листах до своїх однолітків діти Львівщини висловлюють бажання спілкуватися. Хочу вірити, що це буде тільки початком тих заходів, які будуть попереду.

Дні моєї подорожі співпали з напруженими подіями в Авдіївці і рішенням Старосамбірської ГО «Майдан» на рахунок ГО «Моя Новопсковщина» було відправлено понад 1600 грн. для закупки дизель-генератора для бійців, побратимів загиблого нашого земляка із села Кам’янка Юрія Гури, що базуються у промислові зоні Авдіївки. На той час у Новопсковському районі уже розпочалася акція по  збору коштів на його придбання. Цей вчинок старосамбірців  вкотре підтвердив, що на війні наші діти  боронять усю Україну і забезпечення їх необхідними речами – це справа усього українського народу.

Львів  вразив своїм неповторним колоритом та чудовими мешканцями. Супроводжували мене по місту як Марія Михайлівна так і її брат Колтюк Тарас, який усе життя проживає у Львові. Його мати, інтелігентна, чудова 84 річна пані Марія намагалася пригостити кращими стравами та все шкодувала, що я мало часу  залишалася у її оселі. Ми відвідали Львівську криївку з її неперевершеними традиціями зустрічей та обслуговування відвідувачів. Чудова дівчина, мешканка із Новопскова Наталя Ковальова, яка тимчасово живе у Львові, підхопила естафету по долученню мене до прекрасного у Львові. З нею ми побували, у тому числі, у «кавовій копальні» з її жартівливими приколами та затишною кав’ярню нагорі. Я невеликий знавець кавових смаків, але вишуканий смак львівської кави мене здивував.  Мої ноги вимагали відпочинку, але зупинитися і не відвідати наступне історичне або просто цікаве місце Львова я собі дозволити не могла. Так ми піднімалися на оглядові майданчики храму Святої Єлизавети та Львівської ратуші, милувалися неповторною архітектурою старого міста, подорожуючи пішки та на екскурсійному трамвайчику, відвідали практично усі видатні храми та споруди. Вразив своєю вишуканою архітектурою зовні та всередині будинок учених, а ще Гарнізонний храм, у якому відспівують усіх загиблих в АТО воїнів зі Львівщини, де виставлені речі героїв, прапори з місць боїв. Там майже безперервно іде  Служба Божа за загиблими та тими, хто на лінії вогню. Тут же стоять скриньки для збору коштів на потреби солдат.

З сумом про закінчення львівської казки я вирушила до Чернівців. Там мешкає моя добра колежанка із Алчевська у статусі ВПО Шиян Світлана. Вона одна із 15 героїв книги інституту демократії ім. Пилипа Орлика  про історії переселенців «Знедолені? Нездолані!» Ця тендітна жінка-підприємець пройшла Луганський та Київські майдани 2013-2014 років та вимушена була виїхати із окупованого Алчевська, де на балконі їхньої квартирі після Революції Гідності майорів жовто-блакитний прапор. Уже в Чернівцях вона заснувала ГО «Донбас український» та стала її очільницею.

В Чернівцях Світлана мешкає у квартирі Волонтера з великої букви Олега Васильовича, який опікується  вирішенням однієї із  проблем бійців АТО –  забезпечення їх квадрокоптерами.  Наше знайомство відбулося  у перший же вечір по приїзду. Нам усім, як  волонтерам, було про що поговорити. Поділилися своїми проблемами, а ще я попросила деяких порад від них, бо їхня група волонтерів має не аби який досвід.  Потім вони  познайомив мене з  координатором волонтерів Чернівців Марією Дмитрівною, яка пообіцяла передати один із дизель генераторів із гуманітарного конвою  Чернівців, який у ті дні вирушав до Алчевська, захисникам, яким ми пообіцяли придбати генератор. Все складалося чудово, бо як стало відомо згодом, дуже важко проходить акція по збору коштів у Новопскові. На сьогодні чекаємо дзвінка від бійців про  отримання обіцяного.

Друзі три дні знайомили мене з  перлиною України – Чернівцями. Перше, де я побувала – це Чернівецький національний університет, колишня резиденція Буковинських митрополитів з Семінарською церквою Трьох Святителів. Вхід до історичного ансамблю починається зі стильної брами. Відвідала церкву Святого Миколая, помилувалася Вірменською церквою, костелом Воздвиження Святого Духа, будинком-кораблем, Турецькою площею, обласним театром ім. О. Кобилянської, Єврейським народним домом.

Уже у Києві, при поверненні додому, у мене було 14 годин між потягами. Випадково я натрапила до волонтерського пункту народної платформи «Чисте небо», що базується на другому поверсі Південного залізничного вокзалу. Місце пункту огороджене маскувальною військовою сіткою, оздоблене прапорами військових частин, колекцією військових шевронів. На лавках відпочивають учасники АТО, яким надали ковдри та подушки. Дівчата  кожного дня приходять по черзі на зміну, яка триває від 4 до 8 годин. Тут  вони готують перші та другі страви, гарячі бутерброди, чай, каву, пригощають смаколиками, дають у дорогу сухий пайок. Бійцям можна зарядити телефони, користуватися комп’ютером, принтером та сканером, книгами, отримати медичні препарати, юридичну консультацію. До пункту приходять кияни з уже приготовленими стравами, які потім тільки підогрівають та приносять продукти для приготування їжі. У скриньку кожен може кинути кошти на поповнення запасів.

Старшій зміни я запропонувала свою допомогу, яку вона радо прийняла, познайомила з волонтерами зміни. Роботи усім було вдосталь, бо хлопці все прибували. Спочатку стояла на роздачі їжі, потім готувала страви, мила посуд. Під кінець 14-годинної зміни могла тільки, сидячи на стільці, чистити картоплю та комплектувати одноразовий посуд. Уже  о 23 годині,  Тетяна із волонтерського центру, провела мене до вагону і донесла сумку, за що я їй була дуже вдячна, бо я знехтувала слушною порадою своїх дітей, щодо необхідності частіше зазирати до власного паспорту.

Запланований маршрут подорожі я виконала тільки на половину, бо не вистачило  часу  заїхати до Тернополя, де на мене чекала бажана зустріч та неочікуваний сюрприз від танкістів; не заїхала я на могилу до свого діда в м. Гусятин Тернопільської області; ще мій добрий знайомий із 128 бригади чекав мене з членами родини вдома в селищі Берегово Закарпатської області, а мій Ромка із 43 батальйону, який зараз мешкає в  Кіровоградської області, має надію, що я доїду і до нього. Це все залишається в планах на майбутнє.

Ось так і закінчилася моя казкова, довгоочікувана та швидкоплинна двотижнева подорож. Після повернення знадобилося ще 2 тижні, щоб скласти докупи «пазли» від побаченого, почутого і зрозуміти, що це все сталося дійсно зі мною. Ось такий подарунок я собі дозволила  за 2,5 роки війни. Слава Україні.

                                                                                                                                     А. Кравцова, волонтер

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *