Антрацит – місто без влади, місто без перспектив

Життя на окупованій території складне і непередбачуване. Переважна більшість людей, яка на даний час перебуває на неконтрольованих територіях змирилася зі станом справ і не проявляє будь-якого бажання щось змінювати у політичному житті. У свою чергу люди, які чекають на прихід української влади, перебуваючи у меншості, не мають можливості відстоювати свої погляду усвідомлюючи всю небезпеку таких дій.

Разом з цим, незважаючи на ідеологічні протиріччя, любов чи ненависть до України, Росії чи «молодих республік,» існують загальноприйняті вимоги забезпечення та належного функціонування органів влади, організації побуту населення тощо.

Звичайно ця історія не є виключення, і подібних випадків можна відшукати значну кількість але суть її залишається наступною. Відсутність кваліфікованих кадрів на управлінських посадах, залучення керування містами повних профанів, котрі здатні чітко «брати під козирьок» реагуючи на вказівки окупантів, не створить умов до нормальної життєдіяльності міст і їх поступового вимирання.

Одним з таких новопризначених управлінців на службі у окупантів є голова адміністрації м.Антрацин та Антрацитівського району Анатолій Андрієнко.

Гордо рапортуючи про досягнення міста, які доповнюють результати «молодої ЛНР» даний персонаж забуває повідомити хазяїв про свою повну некомпетентність і неспроможність зробити будь-що, що дозволить мешканцям м.Антрацит та району сказати, що при діючій владі їм живеться краще, ніж при законній українській владі.

Невдоволення профспілкових організацій так званих «державних» установ придушуються через можливості силовиків. При цьому, ситуація настільки складна, що для вирішення її у місто на запрошення А.Андрієка заїхав цілий ескадрон «карателів», які «силою слова» пояснюватимуть недовольним чому і як треба любити «ЛНР» ну і звичайно «росію-матушку». При цьому, представникам профспілок не доводять інформацію, яка відкрито циркулює офіційними сайтами Росії «припинити з 2018 року фінансову підтримку окремих територій в рамках місій з гуманітарної допомоги».

Тобто «денег нет, но ви держитесь». Ситуація з профспілками буде накалятись і далі, а утиски будуть все сильніші і сильніші.

Ще одна проблема, яку вперто ігнорує Андрієнко і не просто ігнорує, а умисно блокує її вирішення це, питання забезпечення жителів міста Антрацит і прилеглих населених пунктів питною водою. Це яким же треба бути управлінцем, щоб довести ситуацію до критичної межі: не ремонтувати прориви, зменшувати ліміти на пальне для підприємства, яке повинно забезпечувати водою населення і багато іншого.

При цьому, власні ліміти ростуть, гроші капають у правильному напрямку, який більш цікавий нашому герою. Про, що згадаємо нижче.

Відсутність реальних важелів впливу на ситуацію чи хоча б мінімального бажання покращити її можна бачити і у іншій ситуації.

Місто Антрацит використовується деяким козачими підрозділами «ЛНР», як місце постійної дислокації. Радості від перебування цієї публіки у ньому не отримує ніхто. Постійні п’яні бійки, проблеми на дорогах, конфлікти на побутовому грунті призвели до появи у місті атмосфери страху та тривоги за себе і своїх дітей.

Поряд з цим, А.Андрієнко, будучи по життю людиною підневільною та переляканою, не тільки не вживає заходів з вирішення таких проблем, але й відверто сприяє їх поглибленню через свого друга козачка Толю «Водяного», якому здає всіх недовольних козачою вольніцей у Антрациті.

«А теперь, как говоритца, о грусном».

Є у товариша Андрієка справжня пристрасть. Знайомтесь – це Ольга Білан. Молода, симпатична особа. Закрутила голову, голові адміністрації, що він і думати забув про роботу, і про людей, і про обов’язки свої, у тому числі сімейні.

Та все ніби нічого. З ким не буває «сідина – в бороду, біс – в ребро», не він перший, не він останній. Але любов робить чудеса. Ожив «коньок-горбунок», відчув смак життя на старості років, вирішив шикарно пожити з молодою коханкою за «державний кошт молодої республіки».

Користується службовим становищем наліво й направо, дорогі подарунки купляє за незаконно, наскільки вони можуть бути законні, виділені собі премії і т.д. і т.п.

Одним словом, не в те русло направив свою енергію А.Андрієнко. Опіку і любов, яку давно чекають від нього жителі Антрацита, отримує Оля Білан. Та воно і правильно напевно. Вона одна, а Антрацит великий, і недовольних у ньому багато, і домовлятися з ними важко, тай не хочеться.

Тому передаю співчуття своїм колишнім землякам і бажаю швидкої заміни Андрієнка на більш відповідального товариша. А ще більше бажаю швидкої загибелі «ЛНР» і повернення мого міста і всієї Луганщини в Україну.

 

 

Житель міста Антрацит, вимушений переселенець

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *