Дорога до мами (есей)

Далеко там, в полях за вітряками

за смутком, за туманом, за роками –

За смутком, за туманом, за роками –

Немає там ні станцій ані пошт –

Стоїть мати моя при дорозі

заплітає у коси дощ…

Л. Костенко

Я завжди якось болісно, з жагучою нестерпністю довго відшукую першу фразу. Шукаю її довго, перебираю слова, нанизуючи їх на гілочки своєї пам’яті, як мама колись перебирала картоплю перед садінням, а на думку все нічого не спадає путнього. Все немов уже було. А я не маю права повторитись.

Як це важко не повторитись…

Погляд мій біжить до вікна, блукає по жовтолисту дерев приайдарського Лугу, ковзає по вже посірілому, притуманеному осінню крейдяку Пристіну, верболозам… Фрази немає. Бо слова – не перекотиполе, що несе його степовий вітер, їх ніде не знайдеш, вони проростають з душі. З роками все важче й болючіше. Я це відчуваю…

А фрази все рівно немає, вона не визріла, не піднялась у душі, як, буває, не визріває і не піднімається у запарнику хліб… Думки мої спотикаються: падають, знову піднімаються увись, починаю себе якось зневажати. «Ну досить, будь собою…». Може у цих словах і є найвища з усіх можливих істин?

Якби ж то ми всі залишалися собою… Якби не ламали нас обставини, страх за своє благополуччя та своїх близьких… Якби ми ніколи не догоджали скороминущій політичній моді і в тому не шукали собі виправдань. Якби не зраджували правді, не були блазнями, не вбирали свої думки у блискученькі обгортки слів, якби так легко не погоджувались із тим, що ми, мовляв, маленькі, прості люди, й не мовчали тоді, коли не можна мовчати…О, яким би довершеним був світ!

…Пам’ять, Доброта… Хтось заперечить, мовляв, це всього-навсього етичні категорії і не треба перебільшувати їхнього значення. Але чого ми варті без Пам’яті? А без Доброти? Не тієї хвилинної, скороминущої, інколи схожої на милість, а повсякчасної, суворої і не сльозливої…

Проти всього можна встояти, а ось проти Доброти встояти неможливо. Хто це прагнув зробити, були ганебно посрамлені…

…До зими ще далеко. Ще так далеко до зими… Але думаю, що все буде добре. І моя пам’ять мені допоможе.

…Ніяк не можу уявити, як мама з моєю хресною, коли було три місяці, несли пішки мене на руках  з пожитками зі Старобільська до Новорозсоші. Уявляю обличчя своєї хресної тітки Каті, неймовірно доброї, чутливої, роботящої і дуже красивої жінки, а переді мною постає мамине; хочу уявити її руки (де в них бралася сила, щоб нести мене у квітневу грязюку в далеке село?), а її руки переходять у мамині, очі – у мамині очі, душа – у мамину душу… Без пам’яті стаєш перекотиполем…

…У зовсім недалекі політичні передвиборчі баталії відвідав стареньку, добре знайому бабусю Варвару або Варю, як її називали. Вона доводилась нам якоюсь  родичкою. Чоловік, три сини згинули на фронтах війни, дві дочки вийшли заміж та й розлетілися по світам… Жила одна, майже осліпла… Але у свої вісімдесят з гаком була моторною, неймовірно трудолюбивою. Розповідала багато про своє життя-буття. Як по ночам у неї боліли душа і руки. Про душу бабуся Варвара не дуже клопоталася, бо хто її бачить, а ось рук їй було шкода. Тому й тулила їх до грубки, до теплого.

Руки бабусі Варвари знали  всяку роботу: вони вміли зробити з трісочки каганець, на чуже весілля наліпіти шишок з гостренькими і рівненькими краями, спекти хліб із мерзлої картоплі й висівок, врубати дров, вимережити сорочку, на якій усе цвіло білим, як мороз по шибці, вміла впорати город…

Моя мама була схожа чимось на бабусю Варю… У неї і зморщечки навколо очей, як у Варі. І ходить вона, як Варя, – прямо, високо тримаючи голову, немов щось носить у душі і таке, про що знає тільки вона і ніхто більше.

А згодом, якось пошта принесла мені листа від бабусі Варі: «Пише вам чужа жінка, у місяці квітні 20 числа. Здрастуйте! Ви питали нашого голову сільради, як я живу, та й чи жива взагалі. Зиму цю перезимувала. Топить у мене було чим. Привезли мені дров та трохи вугілля. А раз топити було чим – вже не страшно. Бо в теплі, як у добрі, хвороби мене сторонились, а ось, правда, бачу погано. Разом зі мною благополучно перезимувало шість курей з півнем, дві качечки-шипунки, які пожаліла різати, бо дуже гарні і тихі. Я інколи брала їх до себе у хату, то ми так утрьох і сиділи коло плити. Качки спали, а я все згадувала та все думала, як воно далі буде, що затівається з нашим світом, з нашим життям. Протестують проти Си Ши А, воюють, вбивають… Ця тривога приступає до мене, коли слухаю радіо. А газет не читаю, бо дуже погано бачу. Однак, город попорала, правда з допомогою школярів зі школи, вони мені і підмогли. А оце зараз допомагають мені садити картоплю, цибулю, моркву…

Приїжджайте у гості, я скрізь побілю, погостюєте та розкажете, кого там обрали до влади… Я вас кріпко запомнила. Я всіх помню, у кого бачу, що є душа…

Привіт вам від мого городу та моєї хати. Оце у мене і все. Писав цього листа онук Василь, мого колишнього сусіда Золотарьова, який у шостий клас ходить і вчиться добре, я йому півдня диктувала.

Лист цей пускаю зразу. Жду відповіді».

«Значить, жива…». Мені хотілося цим листом поділитися зі всім світом, жінки-вдови, героїні…

А скільки їх було цих вдів?

Живих полічили, мертвих якось, хоч приблизно, полічили, а їх? Хто знає… Постаріли, повмирали – тихо померли, бо хто ж вони є? Жінки! Всього лише жінки, в яких війна одібрала це високе право – бути жінками…

Скільки вони степів переорали – вдови! Скільки вивалькували та обмазали хат. Посадили лісосмуг, намолотили зерна, витерли дитячих сліз, перешили чоловічих сорочок на своїх старшеньких. Скількох утішили, скількох сиріт зігріли біля себе, скільки всього насіяли, напололи, скільки прибрали солдатських могил!..

Скільки переспівали пісень, і не лише печальних, а й одчайдушно-веселих, таких, що й смерть не встояла б перед ними.

…Чомусь не спиться. Лише мить розділяє ніч і день… Пригадую, як багато літ тому, удосвіта мама вивела мене з хати.

– Ходімо, а то вже не рано, – квапила мене мама і йшла так сягнисто й швидко, що ледь встигав за нею. – Ти ж як у город приїдеш, так по вечорам не швендяй по місту. Бо там люди всякі, а ти з села… І напиши, як там тебе в тому університеті стрінуть, що скажуть, чи дадуть гуртожиток.

– Я напишу, мамо…

– Давай отут попрощаємось, далі йди сам. Бо недалеко.

У мене таке відчуття, що зараз щось назавжди розділить нас. І я вже ніколи не буду з мамою, як був досі. Не буде біля мене цих очей, втомлених і добрих, не буде біленької хустки, не буде маминих сліз…

…Мама прихилилася до мого плеча і нагадала, що поклала мені у сумку варену курочку, та трохи цибулі, десять картоплин, варених і сирих яєчок.

– Так ти спершу їж варені, а сирі надовше будуть.

Вона цілує мене швидко й квапливо, так, як і йшла.

Мама зосталася на своєму степовому березі, а я мушу добиратися до свого. З роками мені все більше здавалося, що ці два береги сходяться тісніше, що вони ближчають і ближчають, бо ми спішимо один до одного…

З роками, сивиною у голові, коли вже й сам став батьком, усвідомлюєш, що матерів треба бачити щодень. Треба згадувати їх щодень. Треба спішити до них щодень…

– Ну, з Богом, синку. Хай Бог помагає…

…Коли мені було років шість, бабуся взяла мене на вербну неділю у церкву. Після богослужіння, йдемо до дому, а я і питаю:

– Ба, а хто такий Бог?

Вона довго мовчала, а потім відповіла:

– Якщо у тебе є совість, значить у тебе є і Бог.

Мені це не було зрозумілим. Пізніше, коли вже був піонером, комсомольцем, партійним – вірив, що Ленін завжди живий, він був з нами і в «горе и в радости». Ми жили у якомусь нереальному, брехливому абсурді, незрозумілих комуністичних міражах, що ось-ось настане комунізм…

Сьогодні ж, коли ці реп’яхи поспадали, зрозуміли, що є ЩОСЬ таке, яке не підвласне нашому розуму, а тільки Душі, нашому Духу. Саме Він торкається наших потаємних струн і ми відчуваємо і радість, і любов, і красу, і щось невимовно щемне… І дійсно, якщо ми це відчуваємо, значить у нас є Божа іскра, сакральна таємничість і благочестіє…

Я думаю, що світ зітканий якщо не з краси, то принаймні з доброти (я майже ототожнюю його з справедливістю, совісливістю), що, наприклад, море, бо я його люблю; як степ, поза всяким сумнівом, може бути бузковим, фіолетовим, зеленаво-синім, рудим, як вигорілий степ… Молодим, як степ навесні. Мудрим, мовчазним, як степ восени. Самотнім, як степ. Душа, як море, у кожного своя: тиха, радісна, сувора, ніжна, печальна, невпокорена, безжальна… І як все це вберегти, залишити у пам’яті. З роками про все це думаєш частіше і частіше…

…Йти було важко, бо щось мене не пускало. Що то було? Печаль? Страх перед тим, що ждало мене? Чи щось інше… Дорога до зупинки якось вислизувала з-під ніг. Щось важке й давуче билося у моїх грудях. Може то були всі не сказані мамі добрі слова, котрі тепер збились у тугий клубочок, і я вже був не в силі розпізнати його і вимовити кожне окремо. Бо ніхто ж не знає, чим стають усі ті найкращі слова, які ми так і не спромоглися мовити одне одному…

Попелом? Кригою? Чи вони, може, висихають, як роса на полині? Чи самі гіркнуть і стають полином?

…Приїжджаючи на літні канікули, пораємо город. Мама нахиляється над кожною грудочкою, а я так не вмію.

Я або навпочіпки присідаю, або стою навколішки. Мама сміється та подає мені мішок: «Стели. Бо коліна натрудиш». Соромно якось стелити…

…Впала стіна у погребі, бо підточили дощі. Замісили глину, я витягнув землю з погреба, почали обмазувати. У мами все виходило до ладу, а у мене й глина не так пристає, хоч я й мочу стіну водою, і не розгладжується так рівненько й швидко, й потьоки по мені течуть, і заляпаний увесь з ніг до голови…

– Ти не спіши. Ти помаленьку…

А я ж будівельне училище закінчував. Муляр. Тричі їздив з студентськими будівельними загонами (а один раз ще й командиром був в м.Уренгой) у Казахстан, Тюмень, Сургут. Будував, а тут аж ніяк…

Світе добрий! Хто знає, скільки оці жіночі руки набудували всього по селах! Скільки замісили замісів і побілили стін!.. Вони, либонь, могли б і увесь світ вимити та підсинити. Щоб сяяв чистотою, щоб у ньому було затишно і сонячно.

…Кожного разу, виїжджаючи на навчання, ловив себе на думці – яка ж вона трудна мить прощання!

Скільки хочеться всього сказати мамі, а воно чогось не кажеться… Бо слова ніби відцуралися од тебе, тільки щось болить у душі – та й усе.

Доки батько живий, доки мати жива,

Сонце щедро сія, зеленіє трава,

І хоч дням і ночам вже нема вороття,

Не про смерть наші думи, а все про життя!

Доки батько живий, доки мати жива

Невстигаєм сказать найтепліші слова

Невстигаєм спросить: де болить, що болить,

Все немає коли, все немає коли…

Рідний батько, живи, рідно мамо, живи!

Найсвітліші на світі у мене – це ви!

Свою славу дзвінку, своє щастя й біду

Принесу на поріг, вам до ніг покладу!

Молоді ми і світ молодий.

Усміхається світ, як веселочки цвіт,

Ми не лічимо зим і не лічимо літ!

А дороги ж усі звідтіля,

Де моя почалася земля,

Та велика земля, на якій ми живем

І яку берегинею звем.

(Автор слів Вільям Лігостов)

Вже пізніше, після навчання, коли стояв твердо на ногах, кажу:

– Заберу я вас, мамо…

– Мене вже не можна забрать, мене викопувати треба з корінням. Бо я вся там, у землі…

Мине зовсім небагато часу і я забрав маму до себе. Їдемо в автомобілі, а вона плаче, чую її молитовний шепіт… Відчуваю, мама прощалася з хатою, городом, з похнюпленими кролятниками, з яблунями «білого наливу», які посадив у 9-класі, прощалася з селом і тією дорогою до її хати, якою ми їхали. Господи, який щем, який біль… Мама прожила ще 13 років, а потім покликав її Бог і вона пішла у вищі світи, де загорілася у небі і її Зірочка…

…Ми спішимо жити і все чогось не встигаємо зробити. І якось не страждаємо від того, не мучимось тим. І даремно. Хіба у нас буде ще одне життя? Хіба вода у Айдарі з часом не стане іншою? Хіба рожеву квітку, чимось дуже схожу на горицвіт, тільки більшу, з промінчиками чорних ниточок на майже прозорих пелюстках, не може зламати вітер?

Все-таки треба спішити до всього. Треба спішить. Як до матерів, поки вони ще живі… Поки вони ждуть і вірять у нас… Любіть, торуйте свої дороги до матерів. Скільки було ходжено, переходжено. Я люблю дороги… Мені любі отакі-от, не дуже ходжені, призабуті людьми. Мені здається що на таких дорогах трапляються незабутні зустрічі й неминучі розставання; такими дорогами вертаються додому, до матерів; такі дороги будять наше сумління, бо ми бачимо їх у снах.

Це, як початок, заспів до ось цієї сповіді, – до  першої фрази, яку я завжди так довго і важко шукаю.

*Есей, есе – жанр філософської, естетичної, літературно-критичної, художньої, публіцистичної літератури, у якому поєднані вільна форма викладу з підкреслено індивідуальною позицією автора.

Віктор Пойдін, член Національної спілки журналістів України