Перший дзвінок пролунав, а що далі?

P1040721Ствердження про те, що діти з нетерпінням чекають 1 вересня – занадто перебільшене. Хіба що первачкам не терпиться похизуватися своїм вбранням та новенькими  портфелями, а старшокласникам – своєю дорослістю.  Цього року мені випало бути присутній на першому дзвонику у Риб’янцівський школі та на першому уроці в 11 класі цієї школи.

Та все розповім по черзі.  Усі українці з острахом чекали 1 вересня, бо жити в країні, де іде війна – страшно. А жити поряд з прифронтовою територією – вдвічі. Новини, що школи, відремонтовані владою та батьками в деяких населених пунктах Донбасу, знову і знову були обстріляні російськими найманцями, дуже засмучували. Чи буде спокійним цей день, гадали люди, попре всі домовленості з терористами. Тому в нашому районі батьки, вчителі та ученики, здавалося, мали б в першу чергу цінити тишу, яку забезпечують їм ті солдати, які зараз на передньому краї.

Напередодні Дня Незалежності усі небайдужі жителі Новопсковщини  звезли огородину, фрукти, кавуни; приготували домашні страви, пиріжки; засолили відра з малосольними овочами; привезли осинівський хліб, зібрали кошти та закупили цвяхи (частину надали благодійники) для облаштування бліндажів та мішки для піску, взуття, носки та  теплі речі. Наразі ночі вже холодні, а у вояків ще літнє спорядження. І ось 22, 23 та 25 серпня 2015 року автомобілі, вщерть завантажені допомогою, відправилися на лінію фронту. Пункти призначення були від Нового Айдару до Щастя та Станиці Луганської. Там стоять  бійці  128-ї ОГПБ, 92-ї та 95-ї бригад.  Хлопці щиро дякували, бо ми привезли те, чого вони потребували і нічого зайвого. Дехто із них передавав, наприклад воду, своїм побратимам в точки, де її бракувало. Спостерігати за цим було так зворушливо. Бійці свою подяку  висловлювали щирим рукостисканням та обіймами, а також написами на прапорцях, які ми потім вручали активним волонтерам. Також передали підписані прапорці і для учнів шкіл, які взимку плели  маскувальні сітки на фронт.P1040702

Ось такий прапорець і привітання з новим навчальним роком від воїнів АТО я хотіла передати і  школярам села Риб’янцево.  На подвір’ї школи зібралися святково вдягнені батьки, діти, вчителі. У вишиванці тільки одна дівчина. На мій жовто-блакитний  бантик на грудях люди реагували зі роздратуванням. Традиційних кольорів або інших  ознак України ніде не видно. Вгорі, на будівлі, сиротою висить український прапор. Захід  починається російською піснею А. Єрмолова «Любимая школа», де слова России замінили на України. Хто підбирав репертуар? Невже немає українських пісень? В мене аж дух перехопило, бо я чекала виносу прапору України та виконання гімну України.  Але згодом через гучномовець  гімн включили, проте присутні, не помічаючи його, були зайняті своїми розмовами.

На імпровізованій сцені  стоять тільки ведучи та директор школи. Жодного представника влади, відділу освіти та  спонсорів. Привітання директора та увесь сценарій прозвучали українською мовою. Привітав першокласників Букварик, а учні 11-го класу вручили їм нагрудні посвідчення учня. Першокласників, по моїм підрахункам, 18. Маленькі, гарнесенькі, зворушливі. Випускнику та першокласниці доручили дати перший дзвінок. На металевому, ще з радянських часів дзвонику, майорять стрічки біло-рожевого кольору.  Питання до директора, – а чому не жовто-блакитні? Ученикам 9 класу запропонували покласти квіти до пам’ятнику загиблим захисникам  у Великій Вітчизняній війні і ні пари з вуст, що  сьогодні точиться  боротьба за встановлення справжньої незалежності України. Іде жорстока війна, гинуть люди і тишу на нашій території боронять сьогоднішні герої. Тільки завдяки їм, у наших селах не рвуться снаряди, не стріляє  кулемет, стоять цілими будівлі та школа.

Спочатку хотіла вручити прапорець  всім учням школи, бо більшість з них приймала участь у плетінні сіток, але вчасно зрозуміла, що мене адекватно не сприймуть  ні вчителі, ні батьки. Не та атмосфера…  І тому, після закінчення святкової лінійки, я попросила дозволу у директора школи Скороход Наталії Михайлівни бути присутньою на першому уроці в 11 класі, бо на лінійці мене вразило, що в цьому класі 12 дорослих хлопців і 2 дівчини. Вирішила, що хто як не вони,  зрозуміють мене та приймуть привітання з фронту, бо через декілька років їм Україна довірить боронити свій край. Директор повідомила мені, що їй необхідно на це спитати дозволу. У кого вона його запитувала не знаю, але дозволила бути присутньою. На моє питання, щодо теми перших уроків у  школі, я отримала мляву відповідь: «Про Україну». Мені здалося дуже дивна і дуже загальна   тема першого уроку .

І ось я вже сиджу на останній парті в класі де 14 дорослих, красивих, вихованих молодих українських школярів разом з класним керівником Пронькою Андрієм Васильовичем, вчителем фізкультури. Наведу вам практично дослівно слова учителя, який розпочав урок: «Ми з вами вже бачилися. Тема нашого першого уроку «Видатні вчені України». Хто перший. Ну, давай …».  І ось один за одним  встають ученики випускного класу і сухо, мляво розповідають біографію мало відомих широкому загалу вчених. Слухають вони одне одного  без зацікавленості, бо жодного яскравого моменту з життя та діяльності цих видатних людей. Чуємо сухе: народився, навчався, винайшов, закінчив життя… Все!!!

Ось і очікуваний дзвінок – закінчився урок. І тут вчитель звернувся до мене: «Ви щось хотіли?» Звісно хотіла, бо не сиділа б на цьому незрозумілому дійстві. Я з гіркотою у горлі сказала: «Добре, що ви знайомитеся з видатними вченими фізиками, конструкторами 19-20 сторіччя, але ми живемо в той час, коли потрібно знати і сучасних героїв, тих хлопців, які не набагато старші за вас, що боронять ваше мирне сьогодення. Вони пам’ятають про вас і шлють свої вітання з початком навчального року. Прапорець з написом я передала класному керівнику і попросила тримати його на видному місці, як нагадування про те, в який складний  час ми живемо, що від нас усіх разом залежить, чи буде Україна, її воля, щаслива доля та вільний народ. Бо саме ці слова були написані на жовто-блакитному прапорці. Після того, як я вийшла з класу, туди були запрошені батьки. Не успіли зачинитися двері класу, як одна із матерів недобре висловилися щодо моєї попередньої присутності в класі.

Дорогою  я намагалася зрозуміти, – невже такою має бути лінійка в українській школі, бо вона більше нагадувала лінійку 1963 року, коли я йшла в 1 клас?  Чому школа живе сама по собі без відповідного  супроводу, невже таким повинен бути перший урок у випускному класі, невже і справді могла бути така тема уроку, хто повинен був проконтролювати це? Але навіть таку тему можна було подати  патріотично. У кого питала дозволу на мою присутність директор школи?

За відповіддю на свої запитання я вирішила їхати до районного відділу освіти та до відповідальних осіб райдержадміністрації. Відповіді отримала стандартні: нестача коштів, спеціалістів, часу. Намагалися, розберемося, поговоримо, зробимо зауваження…висновки. А тема першого уроку була про патріотичне виховання підростаючого покоління. У кого питала дозволу директор, я так и не з’ясувала.

Ось такий перший урок.  Я сподіваюся, що таких уроків більше не було у цій школі, бо на жаль на уроці, де була присутня я, не прозвучало жодного слова про патріотичне виховання, про любов до своїх героїв, до своєї країни, про необхідність берегти та цінувати наші надбання. Мені здалося, що вчитель навмисне вибрав таку суху тему, щоб а ні слова не говорити про необхідність боротися за цілісність, суверенітет країни.

Проблеми у  школах нашого району спільні.  Звісно, що від директора школи, від учителя, від родини залежить становлення молодого покоління.  Досить жити як берізка в полі, куди вітер повіє, туди і хилимося. Може час замислитися деяким учителям, які до цих пір не визначився в своєму спрямуванні. Можливо районному керівництву слід більше довіряти молодим, амбітним, висококваліфікованим, патріотично спрямованим вчителям. Шукати заміну «старій гвардії» потрібно.

Та і незаконний референдумі 11 травня 2014 року ще пам’ятаємо? Де хто закликав, проводив та брав участь у ньому. А чи змінилися їх погляди?  Швидше за все ні, а вони тільки  підлаштувалися до нових умов. Ось і маємо те, що маємо…P.S.     Прапорець від бійців 128 ОГПБ учням 11 класу класний керівник А.В. Пронька передав директору школи. Питання: «Навіщо?» Можливо, щоб він не відігравав ту виховальну  роль, яку б  мав, якби був на видному місці у класі, а не у шафі директора? Хочеться, щоб мої припущення були неправильні.

А. Кравцова,  член громадської ради при райдержадміністрації,

член ГО «Моя Новопсковщина»